Я вкотре стала свідком геніальності Нолана і досі не можу осягнути її розумом. Лише серцем. Залишається тільки дивитись, дивитись, дивитись... Та насолоджуватись кожним моментом фільму.
І слухати. Музика, що проникає бітами в самісіньке серце, змушує його вібрувати в унісон і гнати кров венами, доставляючи до мозку всі думки, страхи, усвідомлення незбагненного.
Єдине враження, що переслідує мене й досі це те, що ми ніколи не дізнаємось правди. Скільки б байопіків не зняли про створення зброї нам не назвуть справжньої ціни такої роботи, справжніх мотивів і не змалюють справжніх вчинків, того, на що здатні світові діячі. Найголовніше в історії людства ніколи не документується. Щоб правда з часом не сплила. А вона завжди страшна. Проте Нолан завдяки власному генію зміг трошки прочинити ту завісу.
І на останок... Мене сильно турбувала думка, що саме святкували вчені після вдалих випробувань: те, що експеримент вдався і ланцюгова реакція не запустилась та не знищила атмосферу Землі, майбутній мир після добрячої бійки, чисельні жертви після застосувань в Японії чи... Багато років життя в страху від того, що хтось зрештою почне шантажувати червоною кнопкою цілий світ?
Посередній фільм питань не викликає. Після "Оппенгеймер" їх дуже багато і це прекрасно.